Протокол допиту Володимира Владка
Протокол допроса Владимира Владка



Протокол допиту свідка Володимира Миколайовича Владка
від 9 березня 1939 року

Владко Володимир Миколайович, 1900 року народження,
уродженець м. Ленінград, громадянин СРСР,
безпартійний, із середньою освітою, письменник,
мешкає по вул. Лібкнехта, 17/19, кв. 7

Будучи попереджений про зміст статті 89 КК УРСР, дав свідчення:
Питання: Що вам відомо про антирадянську діяльність Кальницького Якова Ісаковича?
Відповідь: Якова Кальницького я пригадую приблизно з 1927-1928 років, коли я працював у редакціях харківських газет, а Кальницькии заходив туди, пропонуючи надрукувати ті чи інші свої оповідання або нариси. Пізніше, десь у 1934 році, коли організовувалася Спілка радянських письменників і я разом з багатьма іншими оформлявся в ній, мені довелось частіше бачитися з Кальницьким. У 1934-1935 роках він був у мене кілька разів, я теж кілька разів бував у нього. Потім з кінця 1935 року я з Кальницьким зустрічався лише в Спілці, хоча він неодноразово запрошував мене до себе. Справа в тому, що Кальницькии був мені несимпатичний як особистість, як самозакохана, дуже малокультурна людина, чиєю основною метою (як мені тоді здавалося) було використовувати будь-які можливості, зв'язки та інше заради того, щоб з усього мати зиск, бути на виду, улаштуватися в усіх сенсах.
І все ж таки я дуже часто зважав на думку Кальницького з того чи з іншого приводу, як і багато інших його товаришів. Це пояснюється перш за все тим, що Кальницькии безугавно говорив про свої революційні заслуги, про бойове партизанське минуле, про роботу в ДПУ, у трибуналі тощо. Крім того, зовні Кальницький був напрочуд активний, виступав майже на кожному засіданні й зборах з палкими промовами тощо. Слід зазначити, що створенню авторитету Кальницького багато в чому сприяло й керівництво нашої Спілки, яке, як правило, його висувало. Усе це разом узяте впливало на мене й на інших. Ми вважали Кальницького радянською людиною, незважаючи на його численні, неприпустимі навіть у тому світлі помилки, які тепер, коли я до багатьох речей почав ставитися зовсім інакше, багато що проаналізувавши, – здаються мені, безумовно, цілісною й тонко продуманою системою антирадянських, антипартій-них виступів, замаскованих під удаваною «прямолінійністю», «безпосередністю», «непорозумінням» тощо.
Які виступи я маю на увазі?
Усього згадати не можу, бо жодні збори або засідання у Спілці не проходили без «промови» Кальницького – і в кожній такій промові неодмінно було щось таке, що обурювало і мене, й інших, але, на жаль, усе це сприймалося нами як чергова «безглузда витівка» Кальницького. Ось головне, що я пам'ятаю.
На зборах, на яких обговорювались питання прийому до партії, питання поповнення партії новими кадрами, Кальницький доводив, що партія ставить на шляху письменників (інтелігентів) «перепони» у вигляді кількох поручителів, а в співчуваючі письменникові, мовляв, іти не годиться, оскільки це «ганебно». Безумовно, як я розумію тепер, це був анти-партійний крок, навіть тоді, у променях «активістського» ореола Кальницького, цей крок справив на мене (та й на інших, наскільки пригадую) дуже неприємне враження. Однак товариші з керівництва Спілки (хто саме, я не пригадую, це можна побачити в протоколі), які виступали після Кальницького, дали цьому виступові оцінку як звичайному для нього «непорозумінню»: мовляв, хоч Кальницький і цілком наша, радянська людина, але в нього в голові дуже часто виникає «сумбур» , саме через цей сумбур він сьогодні й «зірвався». Звісна річ, після такого потрактування збори поставилися до цього виступу Кальницького як до чергової дурниці.
Не менш показовою була роль Кальницького у справі Галушки, коли під впливом його «палкого» виступу і я, і багато інших товаришів виступили на захист Галушки, якого невдовзі було викрито й заарештовано органами НКВС. Кальницький виступав ледь не зі сльозами на очах, він казав (наскільки я пригадую), що в нього є «дружина й діти », що йому може «перепасти» за виступ, але він, мовляв, вважає своїм обов'язком виступити на захист Галушки тощо. Звісно, такого роду «биття в груди» емоційно впливало на слухачів, які до того ж, безумовно, ставились до Кальницького як до радянської людини, що мала революційні заслуги, колишнього партизана, працівника ДПУ тощо.
Чому Кальницький так завзято захищав Галушку й спровокував на цей захист інших? Я не знаю, які в нього були стосунки з Галушкою, але, швидше за все, непогані. Чому я так думаю? Тому що Галушка був головою правління Спілки, а в Кальницького завжди були чудові стосунки з керівництвом. У Кальницького були прекрасні стосунки і з Кириленком, і з А. Сенченком1, і з А. Диким (тоді директором Літфонду), і фактично з усіма іншими ворогами народу. Ті самі Кириленко й Сенченко, приїжджаючи з Києва до Харкова, не цікавилися переважною більшістю членів Спілки, ставилися до них зверхньо, проте в Кальницького вони бували, обідали тапиячили в нього. Тай узагалі, Кальницький під час розмов ніколи не забував згадати про свої чудові дружні стосунки з багатьма відповідальними працівниками, яких пізніше було викрито як ворогів народу.
Останні півроку (приблизно) мені доводилось неодноразово зустрічатися з Калмицьким на засіданнях нашого МК. І мене завжди обурювало, що Кальницький вічно лаяв інших за погану роботу, будував грандіозні плани, брався за численні доручення і провалював їх, посилаючись то на одну, то на іншу перепону. Внаслідок цього йому взагалі перестали давати будь-які доручення. Звісно, тепер я розумію, що така «тактика» була спрямована на розвал і без того слабкої після шкідницької «роботи» інших ворогів народу організації МК.
Так само показав себе Кальницький і під час останньої кампанії з виборів до Верховної Ради УРСР. Він узявся писати про багатьох кандидатів і фактично нічого не зробив. Я не пригадую жодного його друкованого матеріалу під час кампанії: або Кальницький просто не виконував обіцянок редакціям, або ж написані ним нариси були настільки погані, що редакції були змушені бракувати їх (так було з нарисом Кальницького про кандидата в депутати Боброва для газети « Красное знамя »*). Таким чином Кальницький зривав роботу редакції, позбавляючи її потрібного оперативного матеріалу, дуже важливого для тисяч читачів, важливого для успішного перебігу надзвичайно серйозної політичної кампанії з підготовки до виборів у Верховну Раду. Тепер я роблю висновок, що й це було тактикою маскування ворога. Так ставитися до передвиборчої кампанії радянський письменник, який розуміє свої обов'язки радянського громадянина й агітатора, не міг; так міг поводитися лише ворог, котрий маскувався почесним у нашій країні званням радянського письменника!
Навіть численні надруковані речі Кальницького були, на мій погляд, просто пасквільними. Наприклад, його нарис про парад на Перше травня, який було опубліковано в «Красном знамени». Це поганий, брехливий, ходульний нарис, котрий викликав у читачів неприємні відчуття. Мене, як і багатьох інших, з ким я спілкувався, вражало: як редакція пропустила до друку цей «нарис» , адже його, звісна річ, читав відповідальний редактор, читало керівництво газети? Хід моїх думок і думок моїх товаришів був такий: Кальницький, із властивими йому нерозумністю й нетактовністю, написав справжню гидоту. Нас дивувало лише прихильне ставлення до цього редакції. Пригадую, що я навіть розмовляв на цю тему в редакції з відповідальним секретарем Іткіним. Той, у відповідь на моє обурення, сказав: «Я сам був проти цієї гидоти, але редактор наказав друкувати...»
А тепер я гадаю, що це була не просто «гидота» й не просто вияв «дурості», а чергова ланка в усій ворожій діяльності Кальницького. І мені як радянському громадянинові, як радянському письменникові дуже болить, що я тільки тепер зрозумів, якими сліпими ми були, так легковажно ставлячись до Кальницького...
Але такою була атмосфера, створена Кальницьким і довкола Кальницького, адже його знали всі, а він не пропускав нагоди будь-де фігурувати, виступати, запевняти тощо. Пригадую, як кілька років тому, коли до Харкова приїхав і був присутній на нараді письменників у «Дитвидаві» Затон-ський, ми скаржилися на деякі недоліки в роботі видавництва. Виступав і Кальницький, хоча він до дитячої літератури майже не мав стосунку. І ось під час його виступу Затонський із посмішкою поплескав його по плечу й сказав: «Ну, за нашого Кальницького я не переймаюсь, він ніколи не пропаде!». І справді, Кальницький дуже довго, надто довго не пропадав, бо його підтримували й плекали вороги народу.
Кальницький був з усіма на «ти», гарно маскуючись під «хлопця-друзяку», безпосереднього, відвертого, такого, що завжди керується переважно своєю «революційною свідомістю». Тим часом він вправно проводив роботу інтригана, який сварив між собою письменників, сварив партійних із безпартійними. Розмовляючи з кимось, Кальницький підлаштовувався під співрозмовника, принагідно розвиваючи свої «концепції» про те, що Спілка заважає роботі письменників, що ті чи інші партійці в керівництві облправління Спілки погані, не вміють працювати, що вони тільки заважають. І варто було бодай не те що погодитися з ним, а просто не заперечувати, як за день-другий він приватним порядком конфіденційно повідомляв тому, чиє ім'я фігурувало в розмові, що ось, мовляв, той і той каже про тебе оте й оте, а ти, мовляв, май це на увазі, вжив заходів тощо. Я відчув це на собі, коли Кальницький фактично звів наклеп на мене одному із секретарів Спілки – Плахтіну. Щоправда, цього разу Кальницький не досяг мети, оскільки Плахтін миттю розповів мені про плітки Кальницького й ми все з'ясували – усі залишились задоволені, якщо не брати до уваги Кальницького. Оцінюючи тепер «діяльність» Кальницького в цій ділянці, я вважаю, що тут і виявлялася одна з ліній ворожої тактики, спрямованої на організацію сварок між письменниками, на організацію розриву між письменниками-партійцями і письменниками-безпартійними.
До речі, цей випадок змусив мене остаточно порвати будь-які стосунки з Кальницьким. Два останні місяці до арешту Кальницького я з ним просто не розмовляв, вважаючи його нечесною людиною, інтриганом і пліткарем. На мій превеликий жаль, усі мої тодішні висновки щодо Кальницького стосувалися лише його оцінки як людини, залишаючи осторонь його політичне обличчя, котре він, безумовно, виказував уже тоді. Проте в тому ореолі, який оточував Кальницького в нас у Спілці, як активіста й носія революційних заслуг, я про це навіть не думав. Тим паче, що дутий «авторитет» Кальницького посилено підтримував наш секретаріат, який уважав за необхідне присутність Кальницького на всіх зустрічах, урочистих вечорах і зборах, де Кальницький завжди за дорученням секретаріату представляв Спілку, виступаючи тощо. Досить сказати, що я, як і багато інших, міг тільки мріяти про квиток на трибуну під час якогось революційного свята, тим часом Кальницький завжди одним із перших отримував запрошення.
Згадати хоча б той факт, що незадовго до арешту саме Кальницького, а не когось іншого, було висунуто головою читацьких зборів газети «Харьковский рабочий»1, що Кальницький їздив на пленум Спілки до Києва, що Кальницького висували на профспілкові конференції та з'їзди. Кальницький чудово використовував сліпоту організації, а власне нашого правління й секретаріату, котрі багато в чому посприяли створенню його «авторитету».
Я спробую сформулювати свою думку про Кальницького так, як вона викристалізувалася в мене після глибокого обмірковування всього, що я про нього пригадую, після того, як мені стало зрозуміло, що я впродовж тривалого часу, разом з усією нашою організацією, був політичним сліпцем (як би не було боляче усвідомлювати це радянському письменникові).
За час усього свого перебування у Спілці радянських письменників Кальницький маскувався під радянського громадянина, патріота, носія революційних заслуг, простого, безпосереднього «друзяку-хлопця». Під цією маскою він уміло, вправно й підло приховував своє справжнє обличчя ворога. Те, що ми вважали за «дурниці» й «зриви», насправді було майстерним утіленням ворожої тактики, спрямованої на те, щоб тишком-нишком непомітно шкодити, вести, на перший погляд, непомітну, а через те особливо шкідливу антирадянську, антипартійну агітацію. Я вважаю, що Кальницький був одним із найбільш вдало замаскованих ворогів, що дало йому можливість так довго триматися невикритим.
Вважаю за необхідне додати, що характеристику Кальницького, його підлих «методів» і тактики може істотно доповнити один із відповідальних секретарів нашої організації Л. Юхвід, який, наскільки мені відомо, мав із Каль-ницьким особисті дружні стосунки, систематично бував у Кальницького, котрий (Кальницький) також часто бував у Юхвіда й підтримував не лише дружні стосунки, але й так зване «хатнє знайомство», дружбу родинами.

Протокол записано з моїх слів вірно, мені прочитано, за що й підписуюся.
В. Владно
ДАХО, ф. Р-6452, оп. 4, спр. 3400, арк. 37-45.