Архив фантастики

Про Олеся Бердника

«Якось до нас завітав Олесь Бердник. Він помітно схуд, щоки позападали. Сива грива й борода на видовженому обличчі здавалися надміру великими.

Взагалі кажучи, Бердник був дуже помітною людиною: він виглядав велетнем. Навіть тоді, коли опинявся в натовпі, його легко було побачити здалеку, гриваста голова височіла над іншими головами, мов соняшниковий берет понад усілякою городиною. Бердник мав не просто високий зріст – уся його статура вигромаджувалася цільно, потужно. Він був років на сім молодший від мене. Його любила й шанувала молодь, особливо та її частина, яка не мирилася з примітивним поясненням світу. Його ж власний світогляд був далеко не марксистський – Олесь кохався на індуїзмі, піфагорействі й умів захопливе писати про Космос. Він бачив Всесвіт живим, одухотвореним – отож зрозуміло, що нам легко було порозумітися. Я помічав також його слабкості й протиріччя характеру, але ставився до них доволі поблажливо. Згодом ці слабкості відкинуть його геть від дисидентського товариства, навіть викличуть звинувачення в зраді, але те станеться значно пізніше. Зараз у мене не було іншого друга, з яким я міг би обговорювати свої проблеми – Бердника, можна сказати, послав мені Бог. Зрештою його було за що не тільки шанувати, але й любити.

– Що з вами, Олесю? – запитав я заклопотано, помітивши зміни в його вигляді.

Тим часом Олесь відсунув склянку з чаєм і попросив води.

– У моєму стані навіть чай здатний зашкодити.

– То, може, курячого бульйону вип'єте? – бідкалася Раїса. Бердник невесело посміхнувся.

– Ви ж знаєте, що м'ясного я взагалі не вживаю. А зараз... Уже сьомий день живу на самій воді. Оголосив голодівку.

Він почав розповідати про те. що з ним діялося. Науково-фантастичний роман «Зоряний корсар» здобув широку популярність, але ж ідеї цього роману не сподобались офіційним ідеологам. За ним ходять назирці гебістські топтуни. Йому влаштовують провокації, намагаючись викликати на бійку. Навіть дитині погрожують. Одне слово, в нього не лишилося іншого виходу, як, повідомивши ЦК, оголосити голодівку.

– До кого ви зателефонували в ЦК? – запитав я. – До Бровченка?

Володимир Бровченко, член Спілки письменників, поет, завідував сектором літератури. На Бердниковому обличчі з'явився вираз невдоволення чи навіть презирства. Але він, мабуть, не бажав витрачати слів на цього безликого конформіста. Рвучким помахом руки ніби відсторонив його геть і заговорив статечно й розважливо.

– Повідомляти телефоном? Хе! Це їхній стиль – користуватися телефонним правом. У нас із вами такого права немає.

– Чому? – здивовано запитала Раїса. – Хіба вам заборонено туди дзвонити?

– Тому, що їхні дзвінки дорівнюють Божим повелінням, а наші... Я не такий дурень, щоб дзвякати в порожнечу. Телефонний дзвінок ні до чого не зобов'язує. Це однаково, що звертатися до чорноморських медуз. Отож... Я написав заяву Щербицькому й послав поштою. Тільки поштою, Миколо Даниловичу. Знайте це! Щоб документ був зареєстрований. Тоді на нього вимушені реагувати.

Треба сказати, що Бердник мав набагато більший досвід у конфліктах із державою, ніж я. Олесь іще за життя Сталіна отримав концтабірну десятку за те, що назвав його дурнем («Для кого геній, а для кого дурень») на зборах колективу Академічного театру ім. І.Франка. Бердник тоді вчився в театральній студії й подавав надії як актор. Щось акторське (і в кращому розумінні, і в гіршому) залишилося в ньому на все життя. Випустили його після п'яти років концтаборів у 1955 році. Ні, не реабілітували – Бердник був лише амністований, бо факт «злочину» доведено неспростовно. Сталін тоді ще не був викритий як кат народу.

Бердник був розлучений із дружиною. Вони дружили, допомагали одне одному, Олесь навіть мешкав на квартирі, яку залишив Людмилі з донькою. А проте зараз йому потрібна була Валентина – дівчина, молодша від нього на двадцять два роки, що стала його нареченою. Я запропонував їм поки що оселитися в мене на дачі, яка тоді стояла порожня.

На той час Євгенія віддала мені ключі від машини, тож ми з Раїсою, маючи «Волгу» – хай не нову, але придатну для їзди – не відчували відстані поміж двома нашими домівками. Вирішили провідати Бердника, що продовжував голодівку. Кілька годин просиділи в холі, розмовляючи про всяку всячину – від проблем космологічних до суто побутових. Раїса й Валентина любили слухати наші дискусії з Бердником. Та й сам я любив погомоніти з Олесем – співбесідник з нього надзвичайно цікавий. Можна навіть сказати, що це був театр у мініатюрі: Олесь час від часу брав банджо й, доволі вправно награючи, починав співати. Важко було повірити, що він уже понад тиждень тримає повну голодівку.

Коли стемніло, нам здалося, що попід вікнами хтось ходить. А на другий день мало не вся Спілка письменників уже гомоніла, що Бердникова голодівка – справжній блеф, вони з Руденком їли печену індичку й пиячили. Це на власні очі бачили Володимир Бровченко та ще хтось – уже не пригадую, хто саме. Тут, бач, годилося навіть те, що відповідальний працівник ЦК зазирає в чужі вікна, мов дешевий сексот – якось же треба було розвінчати акцію протесту, що в полохливому існуванні київських літераторів видалася нечуваним бунтом.

Бердник сприйняв цю дезінформацію доволі болісно. Наступного дня він склав гострого листа, адресованого В.Щербицькому, й розповсюдив його в «самвидаві». Перед цим він показав його мені. Там ішлося й про русифікацію України, і про колоніальні утиски, і про особисту провину Щербицького перед українським народом. Цей лист був актом високої громадянської мужності, я вітав і морально підтримував Бердника. Лист доволі швидко опинився на Заході й прозвучав у передачах радіостанції «Свобода».

Так почалося наше дисидентство. Якщо не помиляюся, це був початок травня 1972 року. Мене викликали в партком, радили відмежуватися від Бердника й засудити його антирадянський учинок. Відтак присилали замовлення, аби я написав вірші про Леніна й зореносну Москву (при цьому підкреслювали: «Як писав раніше»), але я рішуче відмовлявся».