На побутовому рівні під словом «утопія» зазвичай розуміють щось нездійсненне, нереальне та наївне. Саме поняття «утопія» походить від назви острова у творі Томаса Мора «Золота книжечка, така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія» (1516). Один з варіантів приблизного перекладу цього слова з давньогрецької – «місце, Якого немає», інший – «благе місце».

Проте утопічне мислення, що було притаманне як широким народним масам, так і найбільш визначним соціальним мислителям та філософам минулого, з’явилося задовго до Мора з його знаменитими твором. Згадаймо ностальгію древніх про «золотий вік» чи ностальгію римлян періоду ранньої імперії за часами, коли патриції жили простим демократичним життям і мало чим відрізнялися від плебеїв. В такому ж ключі можна розглядати і міфи про Атлантиду, зрештою, все міфологічне життя грецького пантеону, адже боги у греків були де-факто ідеалізованими людьми, яких не стримували соціальні умовності й реалії земного світу.

Які ж були корені утопій, що примушувало людей складати описи якихось не існуючих у реальному житті суспільств? Вочевидь, головною причиною виникнення таких придуманих конструкцій є невдоволення існуючим станом речей. Щось було не до вподоби у сучасному для автора утопії соціумі; як правило, такими факторами був стан між людських стосунків, різноманітні пороки ієрархічного суспільства, організація влади, безправ’я народу тощо. Відчуття що щось «не так» виникало ще у відомого філософа Платона, який описав, як йому здавалося, оптимальне облаштування поліса у своїй «Державі» (380 р. до н. е.), одному з перших утопічних творів. Звичайно, кожен ідеал, який автор змальовував у своїй умоглядній системі, був обмежений поглядами та вподобаннями автора, а ще більше – тими соціальними стереотипами, які панували в часи, коли жив утопіст. Так, рівноправ’я у «Державі» Платона стосувалося лише обмеженого кола «благородних» правителів, а в «Утопії» Мора допускалося існування рабів. Власне, автор не міг стрибнути вище голови у тому сенсі, що ідеальним сконструйоване суспільство могло сприйматися лише сучасниками. Нащадкам античні чи середньовічні утопії більше говорять про реально існуючу епоху автора твору, аніж слугують соціальними орієнтирами, системами «до побудови».

Тут ми підходимо до питання про мету і реалістичність тієї чи іншої утопії. У цьому сенсі філософ, представник Франкфуртської школи Герберт Маркузе у своїй праці «Кінець утопії» (1967) розрізняв два типи таких побудов. Перший тип представляє собою конструкції, існування яких неможливе в принципі в силу порушення законів природи – біологічних, фізичних чи інших. Другий тип утопій неможливий у силу обмеженості наявних історичних обставин, які, втім, очевидно, зміняться в майбутньому. Іншими словами є утопія в строгому смислі цього слова – щось нездійсненне, неможливе, пусте мріяння (утопія І), а є утопія-план, проект на майбутнє (утопія ІІ). Перефразувавши етимологію Морової «Утопії», можна сказати, що йдеться про «місце, якого немає, бо НЕ МОЖЕ БУТИ» і «місце, якого ПОКИ ЩО немає». Нижче мова буде йти здебільшого про другий тип утопій, хоча час від часу згадуватимемо й перший.

Є й інші варіанти поділу утопій. Утопії можна розрізняти за географічною локацією, числом охоплених соціальною конструкцією осіб: острівні (острів, долина, окрема країна, замкнута община) і глобальні (планетарні чи навіть всесвітні, що не залишають острівців з іншим соціальним устроєм). За часовим критерієм виділяються утопічні системи, поміщені в минуле (наприклад, та ж концепція Золотого віку), майбутнє (зустрічається найчастіше) або в паралельний час (як правило, в жанрі альтернативної історії). Крім того, є ще технологічні утопії, в яких нове суспільство виникає шляхом трансформації старого за допомогою якихось революційних винаходів, широкого впровадження технічних новинок. Утопії прогресорського типу описують світ, що побудований після зовнішнього втручання, як правило більш високорозвиненої інопланетної цивілізації. Трапляються утопії, у яких суспільство радикально перебудоване внаслідок зміни існуючих соціальних ролей (або існувало першопочатково), сюди, приміром відносять феміністичні утопії.

Звичайно, різняться утопії й за суттю світоглядного чи політичного ідеалу, який лежить у їх основі: релігійні, традиційно-консервативні, ліберальні чи комуністичні; якщо перші двоє глорифікують спадок минулого (так, більша частина всієї літератури фентезі апелює до ідеалізованого феодалізму, середньовічного світу), треті утверджують трішки «прикрашений» варіант сьогодення, то комуністичні утопії є чимось принципово іншим. Відразу зазначимо, що табори, репресії та інші негативні образи, взяті з досвіду «реального соціалізму» та утверджені в масовій свідомості стереотипи про СРСР як «символ» комунізму не мають ніякого відношення до теми утопій. Нижче мова буде йти здебільшого про глобальні утопії (вада «острівної» утопії полягає у ідеї обмеженості, ізоляції, що веде до поступового виродження).

Цей жанр складний для автора. Описане в творі суспільство має бути реалістичним, правдоподібним, при тому, що фантаст має не так уже й багато джерел, від яких можна відштовхнутися у своїх теоріях. Адже досі егалітарних високорозвинених суспільств, де панував би принцип «один за всіх і всі за одного», де Свобода, Рівність і Братерство покладені в основу буття, не побудовано. Вочевидь, саме тому утопій набагато менше, аніж антиутопій, основне завдання яких – застереження від існуючих чи майбутніх соціальних небезпек.

Бурхливий розвиток науки і техніки, відкриття, що сипалися як з рогу достатку, культ прогресу, що утвердився наприкінці ХІХ століття, зрештою, оптимістичний світ творів Жуля Верна та вражаючі прогнози Альбера Робіди (наприклад, «ХХ століття», 1883) дали поштовх розвитку модерних утопій. До другої половини ХІХ століття утопія вважалася окремим літературним жанром. Але з виникненням фантастики (у сучасному розумінні) утопія вливається як жанровий підрозділ у цей різновид літератури. Наразі можна вибудувати такий жанровий ряд: фантастика – «м’яка» фантастика – соціальна фантастика – утопії – комуністичні утопії.

Слід сказати, що узагальнюючої критичної літератури по утопієзнавству за більш ніж сотню років накопичилося багато. Проте критичних робіт по творах в жанрі саме комуністичної утопії – обмаль. Наразі нам відоме лише одне монографічне дослідження з цієї теми – «Червоні креслення» (2008), що належить перу німецького фантастикознавця Вольфганга Бота. В 2009 році автор за цю книгу був нагороджений премією імені Курда Лассвіца. В «Червоних кресленнях» прослідковуються витоки жанру комуністичної утопії, аналізується бачення комунізму в творах фантастики (переважно німецькомовної), інші пов'язані аспекти як фантастичні сюжети (диктатура пролетаріату, фемінізм, атеїзм і т. ін.).

Нижче ми спробуємо проаналізувати або принаймні згадати основні утопічні твори. Автор цих рядків свідомий того, що список може бути неповним, та й формат даної розвідки не дозволяє у повній мірі розкрити особливості того чи іншого твору, тому будемо звертати увагу на найсуттєвіше у сенсі утопієзнавства.

Російські утопії кінця ХІХ – початку ХХ століття

З кінця ХІХ століття фантастичні утопії починають з’являтися на Заході (переважно в Англії та США) і в Росії. Слід сказати, що в Російській імперії утопії (в загальнолітературному, а не вузько фантастикознавчому розумінні) видавалися й раніше. Один з перших російських критиків соціально-утопічної літератури Володимир Святловський присвятив цим творам дві свої роботи (Русский утопический роман, 1922; Каталог утопий, 1923). Пошуки суспільного ідеалу традиційні для російської літератури, шукання правди людської й всезагального щастя були лейтмотивом не одного російського письменника ХІХ століття. Власне, Росія, як і Британія, а пізніше США, була одним зі світових глобалізаційних центрів, тому утопії були ідеологічною реакцією на глобалізацію, долучення до міжлюдського спілкування у імперському «казані» найвіддаленіших народів із різноманітними соціальними укладами і особливостями. Безмежні простори, інтеграційні й асиміляційні процеси, поширення наднаціонального мислення у поєднанні з дикою соціальною несправедливістю, спадком кріпацтва, відсталістю країни – ось фактори, що сприяли появі нових і нових утопій.

Уже в незавершеному романі князя Володимира Одоєвського «4338-й рік: Петербурзькі листи», що фрагментарно публікувався в 1835 і 1840 роках бачимо пошуки більш оптимального суспільного ладу. Твір являє собою цікавий зразок протофантастики, в якому поєднуються раціональні технічні ідеї і навіть передбачення (Інтернет, блоги, авіація) з цілком утопічною (утопія І типу) соціальною системою. Євразійська імперія представляє собою ідеальну монархію, громадяни країни складаються виключно з людей творчих професій. Наявна соціальна стратифікація, проте вся громада обов’язково збирається за спільним обіднім столом. Засуджується прагнення до наживи лихварів від мистецтва. Ще одна нехарактерна деталь для тогочасних утопій – у творі поряд з Росією статус наддержави має Китай.

Певні утопічно-фантастичні мотиви містив роман Миколи Чернишевського «Що робити?» (1862), що став головним твором у спадщині цього мислителя. Знаходячись ще в межах Великої літератури, у романі уже був застосований застосований прийом, який будуть часто використовувати фантасти, коли під час сну головному герою являється якийсь кращий світ. Цікаві з точки зору наявності утопічних вставок маловідомі нині «астрономічні» романи Ананія Лякіде «В океані зірок. Астрономічна одіссея» (1892) та «У світі майбутнього» Миколи Шелонського (1892).

Більш звичних обрисів утопія набирає у фантастичній повісті Порфирія Інфантьєва «На іншій планеті» (1891). Утопічне суспільство автор поміщає на Марсі. Саме на цю планету потрапляє студент, учасник експерименту по обміну розумами із молодим марсіанином. На Марсі панує лад, на схожий одночасно й на соціалізм і на анархізм. Не згадується про існування державної влади, майнового розшарування, головна мета демократичної системи освіти – максимальне розкриття талантів і нахилів дитини. Марсіани не знають що таке брехня чи крадіжка, антисоціальну поведінку вважають відхиленням, що потребує лікування. Поряд з цими прогресивними, як на свій час новаціями, автор зберігає у повісті привілеї на отримання благ залежно від посади, або, приміром, таку архаїку, як окреме навчання хлопчиків і дівчаток у школі. Через свій радикальний, як на той час, соціалізм, ця повість була надрукована у підцензурному варіанті лише з другої спроби.

Через кілька років з’явилася ще одна «марсіанська» утопія – роман Олександра Богданова «Червона зоря» (1908). В укладі марсіанського життя, яке змальоване в романі, міститься багато ознак казарменого соціалізму, індивідуальність затирається, на кожному кроці видно лише безлику масу «працівників-товаришів». Марсіани непомітні майже ніде, окрім як за процесом виробництва. Міста марсіан – суцільні масиви заводів і фабрик. Робочий день триває від прогресивних 4-х до нелюдських 15 годин на добу, трудова перенапруга нерідко викликає випадки виробничого травматизму й нервових зривів. При ладі, який автор окреслює як комунізм, існує явище рутинної праці (наприклад, оператора машинного преса), ніде немає згадок про творчість.

Марсіанам Богданова не вистачає гармонії з природою, що говорить про рівень «прогресивності» цього суспільства. Мешканцями Марсу ведеться справжня війна з тамтешньою природою, що призводить до повного спустошення ресурсів планети. Очевидно також, що не всі марсіани гуманісти – великий вчений-математик, марсіанський мислитель Стерні пропонує знищити цивілізацію землян як таку, що не підлягає виправленню.

Поряд з вищезазначеним слід відмітити й деякі позитивні, випереджаючі свій час моменти. Сказане, насамперед, стосується обчислювального пристрою марсіан, який у «Червоній зорі» веде статистичний облік робіт у народному господарстві. Тут можна побачити прообраз нереалізованого проекту Загальнодержавної автоматизованої системи збору та обробки інформації Віктора Глушкова, що й не дивно, адже Богданов є автором тритомної «Тектології» – «всезагальної організаційної науки», недооціненої і неприйнятої сучасниками. При цьому, однак, в романі лічильна машина обраховує такий відносно несуттєвий показник, як годинник роботи людей, а не стан виробничих процесів або шляхи вирішення поточних завдань, координацію між виробничими ланцюгами різних рівнів. Це вказує на те, що марсіанський «комунізм» недалеко ще відійшов від устрою нерозвинених землян.

Західні утопії

Звичайно, фантастичні соціальні утопії писали і на Заході. Такі твори були не схожими на радянські утопії, оскільки відображали більш широку ідейну базу (альтернативний егалітаризм, анархізм, біокомунізм тощо), аніж це було в СРСР. На Заході не було «єдино правильної лінії партії», яка б указувала, який соціальний лад має бути присутнім у творах фантастів. З іншого боку жанр утопій у англосаксонській фантастиці був набагато менш популярним. Нижче спробуємо відобразити основні утопічні твори, які у тій чи іншій мірі розвивали тему побудови справедливого суспільства.

Значний вплив на уми сучасників здійснив твір американського утопіста Едварда Белламі «Погляд назад, 2000 – 1887» (1888). У романі автор зображує ідеалізоване суспільство майбутнього, де виробничий процес безпомилково регулюється державно-капіталістичним механізмом, основою життя соціуму є споживання. Хоча Белламі не запропонував новацій, які б принципово виходили за межі існуючої соціальної парадигми, ця книга спричинила фурор у читачів. Виникло безліч творів за мотивами «Погляду назад». Напевно, останнім переспівом цієї книги є «Поглянемо в минуле з року 2000» (1973) американця Мака Рейнольдса. Як і інші твори Рейнольдса з циклів «Утопія» та «Лагранж», ця річ є практично невідомою для вітчизняного читача.

Вільям Морріс, британський соціаліст, художник і фантаст був противником концепції облаштування суспільства, що запропонований у «Погляді назад». У своєму романі «Вісті нізвідкіля, або епоха спокою» (1890) він окреслив своє бачення суспільного ідеалу. Автор спробував сумістити соціалістичну утопію та середньовічні реалії. Роман містить численні протиріччя – у описаному суспільстві ізольованої Британії панує егалітаризм і відсутні класи, особливе становище мають митці, проте люди відмовилися від індустрії та прогресу, живуть у патріархальних громадах, в умовах бездоріжжя і ручної праці.

Автором утопій був і відомий англійський письменник Герберт Веллс. Можна, зокрема, виділити два його твори – «У дні комети» (1906) та «Люди як боги» (1923). «У дні комети» є типовим зразком утопії І типу. Усі соціальні негаразди чудесним чином зникають після того, як люди починають дихати таємничим зеленим газом, що принесло з собою падіння комети. На Землі розпочинається ідилічна картина єдності і братства всіх людей. В наступному романі Веллс зображує утопічне суспільство, яке склалося на планеті-двійнику Землі. З одного боку в ньому немає професійних політиків, суддів, армії, поліції та інших атрибутів держави. З іншого боку тут ще оплачують працю безготівковими кредитами, кількість яких залежить від вкладу конкретного індивіда в загальне благо. Спільнота Утопії якимось дивним чином «усвідомила» всі жахи «Століття Хаосу» і відмовилося від тупикового шляху розвитку. Будучи прибічником фабіанського соціалізму, Герберт Веллс вірив у настання ери гармонії не через насильство (хоча у «Людях як богах» він вказує на всесвітню революцію як передвісника такої гармонії), а через виховання. Через це деякі сюжетні повороти виглядають нереалістичними й наївними.

Справжнім невизнаним класиком, творцем багатьох ідей, які пізніше використовувалися у творах багатьох фантастів і футурологів (як-от, наприклад, сфера Дайсона – штучна оболонка навколо Сонячної системи задля ефективнішого використання енергії світила), був британський фантаст і філософ Олаф Стейплдон. У своїх творах, що були оригінальним поєднанням філософського трактату й фантастичного роману (доволі часто в них навіть не було головних героїв) Стейплдон висвітлював своє бачення майбутнього людського суспільства, розуму та еволюції Всесвіту. Зокрема романах «Останні і перші люди: історія близького та далекого майбутнього» (1930), «Творець туманностей» (рук. 1933, вид. 1976) та «Творець зірок» (1937), які є справжніми філософськими епопеями, відобразився оригінальний авторський світогляд, у якому марксизм поєднувався з ідеєю світового розуму-бога (під терміном «бог», автор проте не розумів релігійне поняття).

«Останні і перші люди» за стилістичними особливостями можна визначити як філософсько-футурологічне осмислення феномена людства, його можливих доль, подане в художній формі. Перед нами постає воістину епічна, в деякому роді навіть псевдодокументальна історія людських спільнот протягом декількох мільярдів років. Перед внутрішнім зором читача поступово розгортається низка змінюваних одна за одною геологічних епох, космічних катастроф і соціальних потрясінь. Людство незліченну кількість разів піднімається до космічних висот, коли геній розуму пізнає і творить, але не менш часто соціальне життя дрібніє і примітивізується, людський рід деградує до тваринного рівня. За кілька мільярдів років змінилося вісімнадцять видів людей. Мова йде не тільки про біологічні відмінності, які були викликані як природною еволюцією, так і свідомою євгенікою, але і про відмінний спосіб мислення, властивий кожному окремому виду людей. У суспільстві соціальної гармонії жили лише кілька видів людей – Другі, П'яті, Сьомі. Найвищих висот в пізнанні самого себе як колективної сутності, індивідуального як частини великого Я, розвитку науки і технології досягли люди, які емігрували на Нептун (особливо останній вид – Вісімнадцяті). Незважаючи на трагічний кінець, сюжет залишає місце для надії. Зачатки життя і розуму чекають своєї години. Панспермія рано чи пізно дасть свої сходи. В цілому роман можна вважати своєрідним прологом в наступні, ще більш масштабні твори Степлдона.

У невиданому при житті автора творі «Творець туманностей» описується зародження життя і розуму на найбільшому, напевно, описаному у фантастиці рівні – на рівні гігантських скупчень протозоряної речовини. В групах мешкали соціальні туманності, окремо – туманності-соліпсисти. Саме соціальні туманності послужили локомотивом вселенського розвитку. Одна з таких туманностей прийшла до ідеї наукового пізнання світу, самої себе, до панкосмічного, універсалістського мислення. Та паросток космічної гармонії був розтоптаний у нескінченних сутичках-війнах… У творі бачимо також філософське осмислення ідеї глобальної війни та революції, а також шляхів виходу з цивілізаційного тупика. В образах Світлого Серця й Вогняної Стріли вгадуються Махатма Ганді та Володимир Ульянов-Ленін. Післяреволюційні зміни, що ознаменували перемогу над мілітаристами-канібалами, продовжувалися недовго. Війна між прихильниками двох шляхів розвитку ускладнилася природнім шляхом розкладу галактик, конденсації речовини в зірки.

«Творець зірок», що став головною працею у творчій біографії Стейплдона, – це, власне, радикально переписаний варіант «Творця туманностей». Універсальний закон суспільного прогресу проявляється на сторінках роман в тому, що суспільства, наскільки б не був екзотичним зовнішній вигляд їх представників («симбіоти», «композити» та ін.), розвиваються за єдиною вселенською програмою. Найбільших успіхів добилися ті, хто зумів подолати тваринний індивідуалізм, досягнувши суспільної гармонії. На шляху до прогресу, багато розумних рас впадали в релігійне розуміння комунізму, прагнули насильно «ощасливити» інші розумні суспільства за допомогою військової сили, але в кінці кінців войовники були переможені за допомогою телепатії. Надзвичайно цікавою є авторська ідея інтеграційного руху: еволюція з розрізнених свідомостей «Я» до «МИ», яке знову стає величезним «Я» (колективний розум). «Я» одного суспільства виходить на новий рівень, взаємодіючи з сусідніми зоряними цивілізаціями, незабаром вся Галактика стає одним «Я». І тут по суті, жива, розумна, спочатку Галактика, потім Всесвіт усвідомлює всю свою мізерність, нікчемність перед ликом Творця Зірок. Людство, за задумом Стейплдона, має йти слідом за світлою сутністю Творця, не піддаючись темній, щоб не деградувати, до агресивного фашистського ідеалу чи знеособленого, такого, що топче індивідуальність, сталінізму. Саме суспільне, духовне і розумне єднання дозволить йти далі, до незвіданих вселенських далей.

Теми еволюції суспільства, пошуки суспільного ідеалу хвилювали й американського фантаста Теодора Старджона. У своєму оповіданні «Мікрокосмічний бог» (1941) Старджон ставить питання про еволюцію штучно створених суспільств та колективний розум. В оповіданні «Умільці планети Ксанаду» (1956) роздуми про колективний розум отримують своє продовження. У цьому творі оповідається про зустріч представників двох планет з протилежними цінностями і суспільним устроєм. З одного боку – агресивна структурованість, індустріалізм і урбанізм, жадоба влади і поневолення, обман і війна; з іншого – трохи більше десятка тисяч жителів на всю планету, мікросуспільство без міст, люди, які створили гармонійну біоцивілізацію, своєрідний екокомунізм. Прагнучи осягнути секрет виробництва будь-яких речей на планеті без видимої промисловості, секрет колективної свідомості, розуму і волі місцевих жителів, чиновник-колонізатор краде у них один з чудових поясів. Але у себе вдома застосування цього диво-артефакту не призвело до створення армії завойовників і супермайстрів, як це спочатку замислювалося. У «осередку цивілізації» почали відбуватися неочікувані зміни…

Оригінальне бачення суспільного ідеалу бачимо в романі американської письменниці Урсуле Ле Ґуїн «Знедолені» (1974). Сконструйоване нею суспільство живе за принципами анархізму (анархо-комунізму). У численних творах з циклу «Культура» (1987-2010) шотландського фантаста Ієна Бенкса бачимо теж не зовсім традиційне егалітарне суспільство, суспільство комуністичного гедонізму, яке не уникає війн з більш відсталими цивілізаціями. Окремо також слід виділити творчість англійця Чайни М'євіля. У своєму циклі творів «Нью-Кробюзон» (2000-2005) логіка подій підводиться до побудови соціальної утопії, проте автор обмежується показом життя у міських нетрях, а також темою революції.

Утопії 1950-х – 1970-х років

Період хрущовської відлиги став новим етапом у розвитку наукової фантастики в СРСР. Лібералізація суспільно-політичного життя, послаблення ідеологічного тиску, запуск першого супутника, політ людини у космос, декларування побудови матеріальної бази комунізму уже в найближчому майбутньому – усе це сприяло появі більш продуманих і менш заідеологізованих творів соціальної фантастики. Атмосфера прогресу і космічних подорожей міцна завоювала серця фантастів цього періоду. Кінець 1950-х – 1960-ті роки стали своєрідним золотим часом для появи радянських утопій.

Справжньою революцією у жанрі стала творчість російського фантаста Івана Єфремова. Роману «Туманність Андромеди» (1957), що здійснив чималий вплив на розвиток соціальної фантастики в СРСР та інших країнах «соцтабору» присвячено чимало літератури, тому обмежимося найсуттєвішими заувагами. Головною заслугою Єфремова є скрупульозно-науковий рівень постановки проблеми про майбутній розвиток суспільства. Гуманізм, домінант суспільного над егоїстичним, комунізм як необхідна передумова появи надрозвиненої космічної цивілізації, світове братерство звільнених від соціальних пут розумів, краса як вияв природної доцільності, інферно, стріла Арімана – усі ці ідеї бачимо у творах Єфремова. Герої Єфремова – фізично сильні, красиві люди, які, втім іноді нагадують холодних напівбогів; мужні чоловіки-герої, та сповнені свого достоїнства красиві жінки. Письменник дає свої відповіді на питання, що становить одвічну проблему авторів утопій – чим будуть зайняті люди, якими будуть їхні помисли і поривання в епоху «світлого завтра», коли не буде нинішніх суспільних протиріч.

У повісті «Серце змії» (1959) Єфремов продовжує філософські роздуми над долею розуму і закономірностями розвитку суспільного і космічного. Автор висуває ідею універсальності розумного життя у Всесвіті і незалежного один від одного досягнення планетарного комунізму таким розумним життям, що дає колосальне вивільнення ресурсів для освоєння Космосу і пізнання навколишнього.

«Година бика» (1969), роман, що набагато прохолодніше був зустрітий критикою, напевно, ще яскравіше передає авторську концепцію комунізму через протиставлення суспільству планети Торманс.

У цей період з’явилася відома утопія «Магелланова хмара» (1955) Станіслава Лема. Хоча вона й не належала радянському автору, проте написана була цілком у дусі радянської парадигми. До цього твору автор сам ставився досить скептично, заборонивши публікувати переклад роману японської мовою: «Японія не знала комуністичного режиму, і якщо мій роман зверне у комунізм хоча б одного-єдиного японця, мені судилося горіти у пеклі». Комуністичний лад в романі радше фоновий, іноді навіть формалізований. Згадуються, зокрема, перша і друга фази комуністичної формації, водночас читачеві дають зрозуміти, що комунізм – універсальна закономірність розвитку будь-якого гуманоїдного суспільства у Всесвіті. Люди майбутнього постають у романі доволі буденними, цілком пересічними персонажами. Так, вони теж роблять благородні вчинки, теж жертвують собою заради інших, але роблять це без піднесеного пафосу. Люди Лема – це, по суті, наші сучасники (хоч за хронологією роману минуло вже більше тисячі років), вони іноді постають боягузами, нерішучими слабодухами.

Автор віддає належне традиції масштабного переплануванням екосистеми планети: на Гренландії у світі Лема буяють тропіки. Незважаючи на описи широкого використання автоматизації, для ремонту космічного корабля персонажі використовують технічні засоби, що мало чим відрізняються від сучасних. Такою ж недосконалою виглядає й медицина майбутнього. Інший сюжетний недолік пов'язаний із тим, що комуністичне людство за тисячу років так і не вийшло за межі Сонячної системи. Коли ж політ до системи Центавра все ж був здійснений, то на його шляху був виявлений корабель «атлантидів» (вочевидь, представників західних країн). З цифр, наведених в романі, виходить, що імперіалісти стартували десь у наш час…

Українські утопії

Утопічні мотиви у творчості українських фантастів не набули такої популярності, як у їхніх російських колег. Ті нечисленні зразки утопій, які все ж траплялися, були сформовані під впливом російської, або, рідше, західної культурної традиції. Дещо осібно в цьому ряду стоїться творчість Олеся Бердника, про що йтиметься нижче. Причина низького інтересу українських авторів до розробки теми утопій, на наш погляд, крилася у наступному. Україна не мала тривалого періоду державності, відповідно українській літературі не було притаманне глобалістське, у тому числі й панутопічне мислення. Перед тими, хто працював у царині фантастики завжди стояло питання утвердження власне української традиції, витворення окремого від російського чи загальнорадянського стилю письма, власних тем і колориту.

Згідно даних, наведених у щойно перекладеній на українську мову монографії канадського дослідника українського походження Волтера (Володимира) Смирніва «Українська фантастика: історичний і тематичний огляд» (2013) перша українська соціально орієнтована утопія з’явилася за межами України. Мова йде про роман уродженця Полтавщини, мешканця Канади Павла Крата «Коли зійшло сонце» (1918). Твір представляв собою соціалістичну «ненасильницьку» утопію, в якій автор переосмислив спадок своїх попередників – Е. Белламі, В. Морріса та Г. Веллса. Через рік Крат переклав цей роман на англійську мову, значно переробивши зміст; соціалістична утопія була перетворена на релігійну. Нову редакцію твору так і не було надруковано.

Першим україномовним фантастичним твором, виданим на території України було «Фантастичне оповідання» (1925, за іншими даними – 1923) Івана Сенченка. Окрім зазначеного, це ще й перша утопія в Україні. Цей невеликий за об’ємом твір нічим видатним не вирізняється. Схематизм, підкреслена ідеологічна спрямованість і сюжетний мінімалізм – основні риси цього оповідання. Чи то уві сні, чи то в якомусь дивному стані головний герой бачить новий світ. Він потрапляє у майбутнє – часи Великих Комун. Люди в цьому світі живуть у будівлях з ущільненого повітря. Величні Будинки Праці є справжніми палацами, а люди вже давно вітаються, мовлячи кожного разу «Доброї праці!» замість старого «Здрастуйте»… У світі Великих Комун переможені хвороби, розгаданий секрет старіння і безсмертя.

Усю земну кулю охоплює ціла система Комун. Найбільша з них простягається чи не через усю Євразію. ЦК Винаходів і Праці прагне вирішити демографічну проблему; Вища рада Комун видає постанову, яка дозволяє помирати людям, що не мають більше снаги до праці і творчості…

У невеличкій за обсягом футуристичній замальовці Миколи Хвильового «Прелюдія» (1927) також вгадуються риси комуністичної утопії. З рядків цього твору читач дізнається про Вселюдське товариство в 2066 році. Дія відбувається на кардинально зміненому Австралійському континенті майбутнього. З сюжетних натяків стає зрозумілим, що перед новим ладом, що запанував на планеті, людство пройшло багатовіковий тернистий шлях під владою могутнього користолюбного тирана-деспота.

Роман Володимира Винниченка «Сонячна машина» (1928) попри те, що деякі критики відносять його до жанру утопії, все ж не є утопічним у прийнятому значенні цього слова, оскільки не містить опису ідеального суспільства. У романі присутня тема класового протистояння, революції, а також винайдення чудо-матеріалу геліоніту. Власне автор тільки підводить читача до того, що «сонячний хліб» колись таки буде слугувати всім людям, а не купці обраних; цю майбутню епоху автор не описує.

У невиданому романі Винниченка «Вічний імператив» (рук. 1933-1936) є опис майбутнього суспільства без кордонів, де польоти на Марс – звичайна туристична прогулянка. Щоправда, даний рукопис наразі недоступний для українського читача (оригінал зберігається в США).

Подібно до «Сонячної машини» тема революційного винаходу, що круто змінює життя мільйонів людей, присутня в романі Дмитра Бузька «Кришталевий край» (1935) та повісті «Кришталеві дороги» (1970) Миколи Дашкієва. В обох псевдоутопічних творах (серед любителів фантастики існує версія, що Дашкієв використав сюжет роману Бузька, попередньо його вдосконаливши, хоча Дашкієв заперечував такі припущення) присутнє чудо-скло, навколо винайдення і заволодіння формулою цього матеріалу розгортаються неабиякі пристрасті. Шпигунські скандали, «перетік мізків» на бік геополітичного противника, кримінальні розбірки закінчуються, звичайно ж тим, що термоскло таки опиняється в розпорядженні СРСР. В обох творах не згадується про вплив нової технології на суспільство. В романі Бузька навіть зазначено, що першими з чудо-скла почали виготовляти в промислових масштабах танки і літаки-винищувачі.

Творчість Олеся Бердника – справжня віха в історії розвитку української фантастики. Уже перші літературні спроби Бердника засвідчили те, що автор прагне розвивати власний стиль, формулювати свої ідеї, а не плентатися за ідеологічними вказівками функціонерів від літератури. Незважаючи на те, що автор мав доволі складні стосунки з владою, страждав за свою творчість, його тривалий час не друкували, виступив піонером філософської фантастики в Україні, дав путівку в літературне життя напрямку, який нині прийнято називати «технофентезі», привніс у фантастику справжню вишуканість мови й поетичність викладу.

Світогляд Бердника – тема окремої об’ємної розмови. Тут лише зазначимо, що творчість Олеся Павловича можна умовно розділити на два періоди – у першому присутні (або й переважають) утопічні мотиви, у другому – езотеричні. Проте у більшості творів письменника можна побачити одну спільну рису – прагнення поєднати віру і науковий пошук, устремління до прогресу і глибоку традиційність, матеріалізм і занурення у теми біополів та енергії думки.

Утопічна «космоопера» (даний термін умовний, в СРСР він не використовувався) «Шляхи титанів» (1958) уже демонструє розрив шаблонів радянської фантастики. Постійні космічні перельоти, трансгуманізм, незвичний національний склад космічних кораблів яскраво виділяє цей роман з маси тієї фантастичної літератури, що видавалася в 1950-х. Щодо суспільного устрою людства ХХХІ століття у кінці твору сказано, що люди давно пройшли шлях суспільного антагонізму. Основні проблеми розвитку цивілізації тепер пов’язані з освоєнням космічного простору та трансформацією власної людської природи. Чи не основна проблематика твору – обережність під час просування шляхом технологічного прогресу.

Тема суспільного прогресу й трансгуманізму переплітаються на сторінках бердникового роману «Стріла часу» (1960). Цікавими для нас є два суспільства, показаних у книзі. Перше – мешканці далекої галактики, що давно обігнали земне людство у своєму розвитку. Доволі цікавою є думка Бердника про Велику Революцію, але революцію не суспільну, а кардинальну зміну своєї природної сутності. Підступивши до своєрідного бар’єру росту у вигляді тілесних обмежень, мешканці далекої планети перебудували свої тіла, відмовилися від споживання тваринної їжі. Згодом їх наука розв’язала проблему старіння. Смерть залишилася, проте кожен із мешканців далекої цивілізації помирає лише тоді, коли виконує своє глобальне життєве призначення, пройде свою дорогу буття. Власне, усе це дало змогу трансформувати свою, людську природу й колонізувати великі космічні простори. Проте в кінці книги ця цивілізація прийшла до того, що усвідомила, якою хибою є відхід від природи, стала жити у гармонії з давно покинутою колискою – планетою, яка знову заселяється розумними мешканцями. Друге суспільство –— мешканці «мандрівної планети», що прилетіла до Сонячної системи і вбудувалася у орбіту Землі (по той бік Сонця). На цій планеті також панує комунізм.

Роман «Діти Безмежжя» (1964) багато в чому був переломним у творчості Олеся Бердника. Тут уже бачимо відхід від опису технічних пристроїв чи космологічних явищ, зате відстоюється позиція щодо переваги думки над матерією. Власне, цей роман послугував своєрідним трампліном ідей, розвинених у пізнішому «Зоряному корсарі» (1971). Про комуністичний світоустрій йдеться в двох місцях роману. Так, під час уявної подорожі до майбутнього розкривається картина егалітарного ладу нащадків, який, проте, нагадує ідеалізоване, технічно оснащене традиційне українське село. Проте основні філософські образи роману – це категорії Безмежності та Єдності. Безмежність – це водночас і безкінечність простору-часу, і розвій еволюції, у тому числі еволюції розуму. Єдність – спільність усього матеріального (Всесвіт як єдине ціле), єднання людей, розумних істот Всесвіту. В далекому майбутньому люди пройдуть шлях від окремішності до Єдності. Власне, це вже не будуть люди у традиційному розумінні. Це буде Єдина Розумна Сутність, що буде осягати і творити у вселенських масштабах. А до того люди навчаться створювати з газопилових туманностей зорі, сіяти життя, поширювати ідеї гуманізму серед примітивних розумів.

«Зоряний корсар» – складний, багатоплановий роман, де химерний сюжет поєднано із численними алегоріями, узагальненнями та моральними імперативами. Цей роман став вершиною творчості Олеся Бердника. У ньому Олесь Павлович, здебільшого, відходить від суспільно-утопічного дискурсу, тому ми не будемо вдаватися у докладний аналіз даного цікавого й справді епохального твору, виділимо лише окремі утопічні моменти, наявні в романі.

В одному з розділів крупними мазками описується комуністичне майбутнє Землі ХХІ століття. На всесоюзному (читай – всепланетному) референдумі позитивно вирішується питання про колонізацію екзопланет. Усе людство об'єднане Любов'ю (важливе поняття в романі, навіть космічний корабель носить красномовну назву «Любов»). Увесь екіпаж космічного корабля – представники найрізноманітніших націй, справжні універсальні люди майбутнього; кожен з космонавтів має кілька не пов'язаних спеціальностей.

Такі герої як Аерас, Корсар, Космократори виступають носіями навіть не комуністичної свідомості, а ідеї зоряної трансгуманістичної єдності. Власне, Зоряний корсар є своєрідною інтерпретацією образу античного Прометея.

Роман українського російськомовного фантаста Володимира Савченка «За перевалом» (1984) є, без сумніву, одним з кращих зразків комуністичної утопії. Автору вдалося вдало поєднати цікавий сюжет з оптимістичним баченням майбутнього, головних персонажів, які кардинально внутрішньо трансформуються протягом усього твору, з чисто інженерними замальовками і, зрештою, дуже яскраво описаною проблемою контакту з позаземним розумом.

...Якось один швейцарський професор задумав експеримент, тривалість якого повинна продовжуватися кілька тисяч років. Щоправда, проснувся він всього через два століття. Перед обивателем-міщанином стоїть непосильна задача – якось вписатися у суспільство, що постало після глобальної екологічної катастрофи і де давно вийшли з ужитку такі поняття як «обман» та «нажива». Проте, незважаючи на відсутність грошового обігу, тут існують особисті рахунки, які вимірюються в кількості «біджів». Ця умовна одиниця (біт + джоуль) дає право на відповідне споживання інформації та енергії. Таким чином, нерівність повністю ще не ліквідовано.

У кожного з людей майбутнього є своя місія, яка відповідає умінням і покликанням конкретної людини; просто жити в своє задоволення не забороняється, однак такий спосіб існування викликає громадський осуд. Коли один з головних героїв, який прожив довге і повне звершень життя, відчув, що власної місії служіння суспільству у нього вже немає, він свідомо обрав суїцид як вихід з внутрішньої дилеми.

Жанр утопії в сучасній українській фантастиці представлений двома сюжетно пов’язаними один з одними романами ще одного російськомовного письменника Андрія Дмитрука. Анонсоване у передмовах до твору «Смертоплавці» (2008, 2012) продовження традицій Івана Єфремова має місце бути, проте більше вплинули на його ідейне наповнення положення «Філософії спільної справи» (1906-1913) російського косміста та релігійного мислителя Миколи Федорова.

За сюжетом дилогії Дмитрука далекі нащадки, справжні напівбоги з ХХХV століття, впровадили технологію, яка формує на атомарному рівні не тільки матеріальні тіла своїх предків, а й відроджує їх особистості. Одним з таких відроджених є юнак з Києва недалекого для нас майбутнього. Київ знаходиться в одному з кількох соціалістичних світових блоків-країн. Межі цього блоку простягаються від Тихого океану до Любляни, від Північного Льодовитого до Кабула. У «Захисті Ембріона» (2018) основні події перенесені в ХХХV століття, де безліч відроджених представників щонайрізноманітніших народів і епох проходять своєрідний підготовчий період у своїх «розверстках» – капсулах-імітаціях свого часу й культурного типу. Відроджені люди з минулого мають адаптуватися до життя в суспільстві, де перехід з тілесної в інформаційну форму є питанням бажання, де вирішується нетривіальна проблема спасіння глобального Розуму – побудова Ембріону нового Всесвіту.

* * *

Як бачимо, жанр, який ми виокремили в історії розвитку соціальної фантастики, має свої самобутні риси й характерні ознаки. Багато творів у цьому жанрі мають схожі сюжетні лінії та ідеї. У розвитку утопічної фантастики були періоди злету і падінь, популярності й забуття. Усі ці перипетії певним чином відображають ті суспільно-політичні обставини, у яких вони створювалися.


© Николай Гриценко, 2019

НАВЕРХ